Шановні друзі!
Ми написали цей розділ на нашому сайті для того, щоб поділитися з вами своїм багаторічним досвідом у питаннях, які стосуються поховання. Тут немає жодної реклами і ці поради будуть корисними та актуальними, куди б ви не зверталися за допомогою. В інтернеті важко знайти подібні поради, разом з тим вони важливі, а їх об’єктивність перевірена роками нашої праці.
Якщо ці поради будуть для вас корисними, ми вважатимемо, що працюємо у правильному напрямку.
Розпорядник поховання, або баба Клава.
У будь-якому салоні ритуальних послуг співробітники знають такий зібраний персонаж, але всі називають його по-своєму. Ми звемо їх «баба Клава». Персонаж для нас, здебільшого, сатиричний, однак для родини померлого – це велика проблема, а часто справжнє горе.
Мова йде про сусідку, знайому, котра виступає перед родиною померлого людиною, яка все знає про поховання та за рахунок цього обіцяє родині значно здешевити кошторис витрат, взяти всі турботи на себе.
Зазвичай, це релігійна літня жіночка, ходить до церкви. Інколи, може бути, що в цій церкві їй дозволяють прибирати рештки свічок з підсвічників, вона вміє «рясно» хреститися, тобто з виду людина, яка впевнена, що стоїть до Бога ближче, ніж ми з вами. Для неї сенс життя полягає у тому, щоб «повчати» ближнього, хоча ці ближні в неї про це не просили. Для неї дуже важливо пережити мить слави, коли всі дивляться на неї і розуміють її значущість, без неї нікуди. Однак, повторимось, у результаті, окрім шкоди, ця людина нічого не приносить.
У своїй роботі ми завжди пропонуємо послугу розпорядника поховання. Це тому, що одне поховання обслуговує близько 20 осіб із різних служб та закладів. Cпівробітники моргу, водії спецтраспорту, ритуальна бригада (4-6 осіб, які несуть труну, опускають її), священик з хором, майстри на кладовищі, працівники кафе. Саме розпорядник поховання координує дії усіх цих людей у день поховання, знає їх контактні телефони, уточнює точну кількість людей, які поїдуть на поминальний обід, і це головна її функція. Звичайно, якщо родина хоче, щоб розпорядник розповів про життєвий шлях людини, провів поминальний обід, вона робить і це. Розпорядник повинна дати вказівки водію катафалка, на якій саме дистанції від дому він повинен стати, організувати коридор пам’яті, або попросту кажучи, скерувати людей у похоронну ходу з хрестом, портретом, вінками та труною. Також розпорядник запрошує всіх до автобусу супроводу, перев’язує вінки, кошики хустками. Фахівці нашого салону за добу до поховання зустрічаються з родиною померлого, узгоджують практичні, релігійні питання, роблять усе, щоб були виконані будь-які їхні побажання.
Менеджери салону допомагають вирішувати питання, пов’язані з документами (медична довідка про смерть, документи для отримання допомоги, тощо).
За чотирнадцять років роботи ми переконалися, що на практиці сусідка–помічниця може хіба що перев’язати вінки, та й то часто-густо це спірне питання. Для того, щоб була зрозуміла різниця між професійним розпорядником і бабою Клавою ми зібрали всі типові помилки, які допускають ці милі жіночки, перетворюючи останню путь людини на суцільну проблему для родичів померлого. Отже, репертуар баби Клави:
«Я договорюся…»
Існують чіткі інструкції, згідно з якими після смерті людини розтин проводиться в обов’язковому порядку і, відповідно, так само існують такі ж приписи щодо випадків, коли медичну довідку про смерть може дати дільничний терапевт без розтину. Ці інструкції дуже часто змінюються та доповнюються. Отже, перша дія баби Клави, яка значно ускладнює життя: «Я, як ховала чоловіка, то без проблем домовилась з терапевтом, а так зараз примусять везти на розтин, здеруть гроші, поліцію викликати не будемо. Я терапевта беру на себе».
В результаті, зранку виявляється, що в медичній картці померлого відсутні недавні записи про хворобу, тому, звичайно, дільничний терапевт відмовляється брати на себе відповідальність та встановити причину смерті. Фраза: «А я, як ховала чоловіка…» на нього не діє. Родині тепер потрібно вертатися додому, викликати поліцію та отримувати постанову на проведення розтину. До того ж, баба Клава вже одягла небіжчика і тепер необхідно його роздягати, зробити розтин, обмити та одягти знову. Втрачено час, і достойно попрощатися з тілом померлого буде важко, адже тіло пролежало у теплій квартирі довгий час і відбулися незворотні процеси. Дуже часто баба Клава, будучи впевненою, що зранку терапевт дасть довідку, вже призначала дату та час поховання, домовлялася зі священником, родина запрошувала друзів та знайомих. Важко собі уявити, скільки проблем додавали ці «неув’язки».
Оскільки емоційна частина для баби Клави є основною, вона намагатиметься керувати людьми, щоб її всі бачили. Саме тут трапляються найважчі випробування для родини померлого. Нажаль, це не вигаданий нами гумор, а глибокі рани на душах людей.
Є люди, яким надмірно важлива думка оточуючих. Що сусіди скажуть про похорон? Чи гарно співав священик? Чи було смачно в кафе?, і багато іншого. З огляду на це люди роблять висновки типу: «Чи сильно любили вони мати або батька». Саме з цих міркувань у нас здавна існує такий персонаж, як «плакальниці».Ці жінки гучно причитають, кричать та вимагають від небіжчика «встати і піти додому». Для прикладу, припустімо, що пішла з життя бабуся, яка прожила 99 років і померла щаслива уві сні. Звичайно, рідні сумують, але всі розуміють, що людина прожила довге, чесне життя і її смерть – це природнє закінчення людського шляху. Її проводжають в останню путь зі світлим сумом, згадуючи все те добре, що вона встигла зробити для своєї родини і оточуючих. Це чесно і природньо, коли людина зовні виявляє ті почуття, які відчуває насправді. Але ж наша горезвісна баба Клава “про людське око” починає вдавати нестерпний біль, нестримний сум, тобто те, що люди у даній ситуації, насправді, не відчувають. Але ж для нашого персонажа-”помічника” важливо, що скажуть люди, отже треба показати, що смерть сусідки для неї - це трагедія всього її життя. І тут починається найважче для родичів.
«Це не вона…»
У день поховання, на визначений час машина привозить весь ритуальний товар, який замовила родина, у тому числі і труну з тілом небіжчика. Це дійсно важке випробування, перший раз побачити близьку людину у труні. Однак лунає крик баби Клави: «Це не вона!!!». Всі присутні починають думати, що у морзі переплутали померлого. Насправді, це віками прийнятий зовнішній стандарт прояву горя, який передає те, що люди бачать, як незворотньо смерть руйнує і змінює образ людини. От і прийнято в народі у перші хвилини викрикувати: «Це не він, чи не вона».
Часто ставалося так, що хтось із родичів втрачав свідомість, доводилося викликали швидку. Зі сторони це дійсно виглядає і сприймається дико, але для баби Клави це сигнал: «Я все роблю правильно».
Ми запрошуємо священика, щоб разом з ним помолитися за душу рідної людини, яку не може спотворити тілесна смерть, ми вже не переймаємося за матеріальне, тілесне, а молимось і згадуємо безсмертну душу, той образ, який будемо любити вічно. А щодо тілесного, то працівники моргу у разі необхідності роблять спеціальні процедури для того, щоб максимально зупинити процес біологічного розпаду тіла.
Наш розпорядник, разом з підготовленими працівниками ритуальної бригади організовують момент виносу і відкриття кришки труни тактовно, продумано і максимально бережно, наскільки це взагалі можливо.
« Ану перв’яжу…»
Існує традиція перев’язувати вінки, хрест і катафалк хустками та рушниками. По завершенню поховання, ці хустки та рушники знімаються і роздаються тим, хто ніс вінки як милостиню, на добрий спомин про душу небіжчика. Враховуючи те, що в середньому, одна хустка може коштувати 20-40 грн., важливо знати їх точну кількість, адже ці витрати істотно впливають на гаманець родини. Однак порахувати точну їх кількість завчасно неможливо, тому ми пропонуємо замовляти лише мінімум, який точно знадобиться, а на випадок, якщо вінків принесуть більше, ніж планували, наш розпорядник завжди має запас, отже родина померлого оплачує лише фактичну кількість використаних хусток та рушників. Як показує практика, “баба Клава” перев’язує все що бачить, у буквальному розумінні. У кожному селі існують свої звичаї, свої традиції. Ми дотримуємося лише тих, про які наш розпорядник попередньо домовляється з родиною. Таким чином ми оптимізуємо витрати, розуміючи, що перед тим, як сталася ця трагічна подія, родина витратилась на лікування . В результаті і традицій дотримано, і витрачено на це рівно та сума, яка була попередньо узгоджена з родиною. Ну а перейматися за те, щоб водії катафалків, автобусів супроводу та іншого транспорту «не побачили у дзеркала обзору душу померлого», особливо за рахунок рідних, не потрібно.
«Іди дитинко, поцілуй бабусю у губки…»
Це найжорстокіше випробування для родини, яке готує баба Клава. Дуже часто на похованні є діти, підлітки, онуки чи правнуки. Діти завжди з острахом сприймають все, що стосується смерті, дитяча уява і психіка є дуже вразливими. Психологія нам говорить про те, що будь-який примус дитини до певних дій на фоні страху, відрази, призводить до проблем на все життя. Ми оберігаємо своїх дітей, поступово готуючи їх до дорослого життя, поступово і дуже обережно пояснюємо ті чи інші сторони життя, але ж тут з’являється баба Клава. Чим до більшого шоку вона доведе дитину, тим більше вона відчуватиме свою незамінну роль і участь у похованні. Ми сотні разів бачили картину, коли дитину за руку тягнули до труни і вимагали від неї поцілувати небіжчика, доторкнутися до мертвого тіла. Діти біліли, плакали, але невгамовна баба Клава стояла над дитиною і наполягала – поцілуй бабусю в губоньки…
Страшно, реально страшно за психіку дитини, і у такі хвилини хотілося ту бабу Клаву зупинити і вивести геть, але ж більшість з присутніх і самі не впевнені, чи може так і треба, «Клава ж знає краще…», та й діти це не мої.
Діти на похованні - це взагалі окрема і дуже складна проблема. Як краще, взагалі не приводити дітей, чи все ж таки вони мають бути присутніми? Ми вважаємо, що кожна родина повинна вирішувати індивідуально. Зрозуміло одне: навіть якщо діти і присутні на похованні, батьки чи інші старші люди повинні постійно за ними слідкувати, і при будь–яких проблемах забирати їх додому. Наше цивільне законодавство забороняє без присутності психолога допитувати дітей в суді чи поліції, вважаючи це занадто великим стресом для дитини. Звісно, що церква і релігія відділені від держави, та це не повинно відділяти нас від здорового глузду при виконанні народних чи релігійних традицій.
«Пута мерця…»
Коли у морзі чи вдома тіло померлого готують до поховання, то руки і ноги перев’язують марлевими стрічками. Робиться це з огляду на абсолютно практичні речі - щоб під час транспортування руки та ноги зберігалися у сталому положенні. З символічної точки зору, коли священик читає «розрішальну молитву», ці вузли розв’язують, символізуючи те, що за нашою спільною молитвою Господь прощає людині її життєві помилки, гріхи.
Однак, психічно нездорові люди вигадали безліч забобонів на тему: «Пута мерця». Найцікавіше, що особисто я чув такий псевдо-рецепт: треба взяти ці пута і звичайну сигарету. З сигарети витрусити тютюн і забити на його місце подрібнені пута. У приміщенні, де виникають суперечки чи скандали, наприклад у приміщенні суду, треба за 30 хвилин до зустрічі «покурити» ці пута, тоді всі питання вирішуються на користь «курця пут мерця». В усіх моргах санітари та лікарі добре знають бабусь, які просять за гроші налити їм «мертвої води», чи відрізати пару метрів цих бинтів. Наче потрапляємо у дитячу казку про «Кащея Безсмертного рос.», але ж ні – це дорослі, свідомі люди, які грають у ці дивні середньовічні ігри.
Для того, щоб не виникало приводів до такого абсурду, наші розпорядники у присутності священика розв’язують ці стрічки і кладуть під подушку у труні. Баби Клави навпаки, переконують родину залишити ці пута собі, щоб небіжчик «наче охороняв» їх та намагаються класти їх у кишені дітей, щоб ті гарно вчилися. У будь-якому випадку, разом зі священиком, ми забороняємо на похованні виконувати будь-які містичні ритуали, які могли би загострити переживання горя рідними. Пройде якийсь час, і тема смерті близької людини повинна бути закритою, тобто відчуватиметься світлий сум за душею небіжчика, та разом з тим ця сторінка життя має бути перегорнутою і не заважати живим жити далі. Це не більше і не менше, аніж програмуюча ситуація, те, у що і як мі віримо чи, навпаки, не віримо. Все залежить від нас і тільки від нас.
Можна було б багато чого згадати ще, однак і по тому, що ми розповіли, все і так зрозуміло. Коли в нас щось болить фізично, то ми йдемо до лікаря. Душевну біль лікувати потрібно теж професійно, бо інколи душа болить набагато більше ніж, тло. Поховання людини повинно бути достойною останньою сторінкою в книзі її життя, а не “хвилиною слави” для недалеких, часом хворих людей.